Двічі залишаючи рідний дім через війну, Світлана Новікова щоразу проходила через нові випробування – втрати, депресію та невизначеність, які супроводжували кожен переїзд. Попри це вона зуміла знайти сили почати з нуля, а в Дніпрі відродила свою справу та взялася за виготовлення квіткових композицій із зефіру. Для неї така робота стала способом повернути собі відчуття опори та поступово адаптуватися до життя.
На невеликій орендованій кухні вона уважно стежить за температурою сиропу, адже від стінок і товщини каструлі до найменшого руху залежить результат. Саме тут формується її фірмовий зефір, який перетворюється на квіти.
Світлана – переселенка, чию історію двічі змінила війна. Спочатку вона переїхала у 2014 році з Донеччини до Маріуполя, де почала будувати нове життя. Проте у 2022 році було змушена полишити вже це місто, яке стало для неї другим домом.
«Розумієте, коли це трапилося в лютому, то, мабуть, через те, що ми вже пережили таке у 2014-му, ми тут швидко якось згрупувалися, чи як це сказати. Я дітям пояснила, що робити, яка буде обстановка. Тому що Маріуполь… У нас уже з одного напрямку дороги не було – шлях був перекритий. І коли сказали, що трапилося, що розбомбили дорогу на Волноваху, то все – у нас лишилася одна дорога, тільки один напрямок – їхати на Бердянськ», – сказала переселенка Світлана Новікова.
Після порятунку від обстрілів її родина переїхала до Дніпра. Там намагалися якнайшвидше повернутися до звичного ритму та відразу влаштувалися на роботу. Втім, поспіх, як згодом зізналася Світлана, лише поглибив їхній стан і завадив адаптації.
«Ми дали собі час, так сказати, оговтатися після стресу. І я сказала, що потрібно виходити на роботу, тому що буде дуже багато переселенців, і з містами буде, ну, тяжко. І ми вийшли на роботу. Ну, це, мабуть, була наша помилка, так скажемо, тому що ми практично не адаптувалися й одразу вийшли. А треба було, щоб минув деякий час, аби, як кажуть, прийти до тями. А ми – раз, і вже вийшли. А потім оця депресія… Вона вже потихеньку, ну, навіть не потихеньку – стала більш такою, скажімо, активною в нас», – зазначила вона.
У цей непростий період жінка повернулася до справи, яку любила ще до війни, – створення зефірних квітів. Спочатку це було захоплення, хоча й недешеве. Та процес був настільки цікавим, що вона продовжувала вкладатися у нього, а частину витрат брав на себе її син.
«Це було цікаво. Я просто побачила рекламу, що з зефіру роблять квіти. Ми все оплатили, частково допомагав син. І, мабуть, це починалося як хобі. Було дуже цікаво, що ти можеш таке робити».
У Дніпрі родина знову підтримала її, запропонувавши повернутися до улюбленого заняття, адже на новому місці не було майже нічого. Тож вони придбали необхідну техніку, зокрема міксер, частково оформлюючи його в розстрочку.
«Уже коли приїхали сюди, то було тяжко, тому що взагалі нічого не було. Діти сказали: “Давай повернемо тебе до зефірок. Займайся чим-небудь, аби ти була зайнята”. І ми вже міксер брали, купували… Ну, там у розстрочку син оформляв, тому що так одразу ж не купиш».
Перші свої роботи вона висилала військовим. Саме ця допомога стала поштовхом для розвитку справи – її солодкі букети помітили й почали замовляти.
«І вони зробили мені таку рекламу на мікрорайоні, що я можу робити такі дивовижні квіти. І в мене пішли перші замовлення. І я зрозуміла, що тут, знаєте, тяжко починати з нуля. От ти приїхав, нікого не знаєш – ні друзів, ні знайомих. І волонтери мені допомогли: розповіли про мене. І в мене пішли перші замовлення на квіти», – каже жінка.
Тепер Світлана розширює асортимент та експериментує зі смаками – від класичних ягідних і фруктових до незвичних, як-от з додаванням алкоголю чи гострого перцю.
Для неї ці квіткові солодощі – не просто десерт. Це шлях до внутрішньої рівноваги, спосіб відновлення та можливість хоч частково повернути те, що відібрала війна.